Блог Надії Вірної: Наступальна журналістика чи журналістика

Цього тижня мене запросили на радіоефір. Тема стосувалась інформаційної безпеки та ролі в ній журналістики. Мова йшла також про те, якою має бути журналістика в період війни. Протягом ефіру від колег лунали тези про те, що на цей час можна відійти від журналістських стандартів. Що журналістика наразі має бути ура-патріотичною. Вона повинна бути наступальною. Що негатив в сторону військового керівництва та влади – це гра на руку ворогу.

Мої думки щодо почутого. Отож. Журналістика під час війни. Перше, що приходить в голову – у нас війна? Офіційно, я маю на увазі. Адже військовий стан – це таки зміна суспільно-політичного ладу в країні, перебудова структури, економіки, посилення вертикалі, загальна мобілізація та ін. Ні. У нас не військовий стан і не війна. Де-юре.

Друге, це роль журналістики взагалі. Журналістика покликана інформувати, контролювати, займатись просвітництвом, бути соціально відповідальною. Так, журналістика формує громадську думку, визначає почасти порядок денний країни. Так, ситуація в країні впливає на тематичну складову та на акценти в роботі ЗМІ. Однак чи повинні на час агресії зовнішнього ворога ЗМІ ставати рупором пропаганди? Чи повинні вони закривати очі на те, що відбувається в країні, аби не нашкодити владі, аби була «стабільність», аби не збурювати громадян, викликаючи невдоволення діями влади на різних рівнях?

Звичайно, владі вигідно поширювати, в тому числі серед (через?) колег настрої самоцензурщини. Мовляв, зараз не час писати про корупцію чи про зловживання в органах влади. Не час розкривати безчинства чи бездіяльність міліції. Адже це може викликати невдоволення, протести громадян. А це хороша «картинка» для російських медіа. Адже розігрівання протестних настроїв розхитує державу, стабільність яку не яку і т.п. Агов! Стоп!

Журналістика – не рупор пропаганди. Журналістика, навіть під час офіційної війни, залишається журналістикою. Якщо є проблеми – це обов’язок журналіста про них повідомляти. Уявімо собі, що журналісти б мовчали про розкрадання коштів, які йдуть на армію? Мовчали б про те, які «шістки» сидять в Міністерстві оборони, Генштабі тощо? Мовчали б про те, що солдати не отримують належного? Чи що сім’ї загиблих поневіряються в отриманні компенсацій, землі, квартир? Чи мовчали про те, що політика Нацбанку не витримує критики, руйнуючи й так слабку економіку держави? Що кулуарщина в парламенті триває? Що реформ насправді то й не видко? Хіба журналістика для того, аби створювати гарну картинку (для кого?), як в нас все добре, якщо в нас все насправді погано? Хіба журналістика для того, аби вести наступ? Що тоді? Ілюзорний світ? Маніпуляція та деградація? Ні. Не такою повинна бути журналістика. Не наступально.

Для наступу у нас збройні сили. Для інформаційної безпеки – наглядові, контролюючі, саморегулюючі (спілки, об’єднання) органи. Для інформування – ЗМІ. Кожен має робити свою роботу. Сильні і незалежні ЗМІ – це добро для нормальної держави і зло для корумпованого монстра. Не варто перекладати роботу інформаційних підрозділів силових структур на медіа. А боротись з інформаційними загрозами потрібно. Як мінімум, оперативно реагувати на інформаційні вкиди. Але ще раз – це не робота журналістів. Це робота органів влади. І наступальною повинна бути державна політика. Кесарю кесареве.

Надія Вірна