Блог Надії Вірної: Хвороблива залежність

Спасіння потопельників – справа рук самих потопельників. Універсальне твердження. В тому числі і для журналістів. Адже свобода слова, дотримання прав журналістів є настільки, наскільки в них є потреба і наскільки їх готові відстоювати, боротися проти кожної несправедливості та порушення.

І ніби вже дозріли, би боротись, би відстоювати. Але є одне але. І це але – залежність. Хвороблива залежність. Хто найчастіше порушує права журналістів? Представники влади. А в кого брати інтерв’ю, коментарі, інформацію? В представників влади.

Нещодавно мала розмову з регіональною кореспонденткою одного з центральних каналів. Жалілась на те, що один чиновник відмовляється говорити з нею, бо йому не сподобався сюжет попередній за його участі. Я, звичайно, кажу, що він не має права відмовляти в коментарі і давай будемо щось з цим робити (закони піднімати, скарги писати). Вона ж відповіла, що їй з ним потім ще не раз коментарі писати, тому краще не треба і якось вона сама знайде вихід з ситуації без публічних конфліктів. І питання закрили.

Потім був випадок з іншим телевізійником зі Франківщини, якому перешкоджали знімати. Кажу: давай будемо писати скарги, добиватись покарання тих, хто перешкоджав. Відмовився. Бо ж потім ще треба буде працювати з тими людьми.

І це не поодинокі випадки. Навіть розуміння того, що права журналіста порушенні, не завше штовхає його до захисних дій. Бо є ота залежність від тих, хто права порушив. То як між лікарем і пацієнтом. Пацієнт може поскаржитись на лікаря. Але є небезпека, що можуть «залікувати». У нашому ж випадку, просто можеш не отримати інформації/коментаря. І, як результат, проблеми на роботі від керівництва. Адже не всі керівники підтримують затягнену в часі «боротьбу за справедливість».

У цій залежності, як на мене, велика небезпека. Залежність журналіста від чиновника спричинює те, що журналісти мовчать про порушення, чиновники відчувають всевладдя й надалі чинять так. Ситуація нагадує замкнене коло. Якби не окремі журналісти. Переважно, це журналісти, які працюють в друкованих та інтернет ЗМІ. Бо їм може вистачити і відписки на запит, а коментаря на камеру не так вже й треба.

Але без жертв в цій боротьби не обійтись. Потрібно не тільки говорити і знати свої права, а й почати їх відстоювати. І ще. Помітила, що деякі журналісти лінуються, стидаються чи вважають негідним писати скарги. Такий підхід треба змінювати. Адже скарга по факту порушених прав – це крок до того, аби порушень більше не було. І нічого соромитись чи лінуватись. У налагодженні ефективної комунікації між представниками влади і журналістів окрім самих журналістів ніхто не зацікавлений. Потрібно штурхати скаргами владу, муштрувати, вчити чиновників спілкуватись із медіа (люблячи чи ненавидячи журналістів чи ЗМІ).

Надія Вірна